Нижче подано уривок зі статті Ірини Вовк "Іван Франко і сходознавчі студії". Повністю статтю можна прочитати тут.
«Найнебезпечніший твір Франка», – таким вважали свого часу непримітну на перший погляд сходознавчу студію Івана Яковича про сотворення світу у світлі тогочасної науки. Під авторською назвою «Поема про сотвореннє сьвіта» редакція часопису «Нового громадського голосу» 1905 р. здійснила першу, ще прижиттєву публікацію, окремим виданням – накладом 200 (за іншими даними – 500) примірників. За цим виданням дослідження Івана Франка передруковано у 50-томному зібранні його творів (1982, т. 35, с. 266–300), через 77 років після першої публікації. Незначний тираж 35-го тому (6750 примірників) і маса наукових праць, вперше поданих у багатотомному зібранні, зробили «Поему про сотвореннє сьвіта» Івана Франка майже непоміченою, вона ніби загубилася і лишилася доступною лише вузькому колу фахівців...
У свій час вона настільки шокувала галицьких клерикалів, що увесь наклад першого прижиттєвого видання 1905 р. був знищений, його просто викупили і спалили. «В оборону болюче покривдженого письменника ніхто тоді не відважився підняти свого голосу. І це письменник та вчений відчув незвичайно гостро. Відразу ж після того упав Іван Франко у глибоку меланхолію, яка згодом розвинулась в страшну і невиліковну недугу...
Треба наголосити, що у першодруку студія Івана Франка мала назву «Поема про сотвореннє сьвіта». Такою назвою Франко акцентував на введеному до тексту розвідки перекладові старовавилонської космогонічної поеми про створення світу «Енума Еліш» (у Франка – «Інума Іліш»), що мовою оригіналу означає «Коли вгорі». Ця поема, на тверде переконання вченого, була первовзором двох біблійних оповідань про створення світу у першій книзі «Буття» так званого «Мойсеєвого П'ятикнижжя».
Від часу публікації другого закордонного видання 1918 р. і по нині працю Івана Франка «Поема про сотвореннє сьвіта» знають у світі під назвою «Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки». Таку назву їй дав, готуючи до друку, доктор філософії Олександр Сушко. Він згадує: «В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.)». За подарованим Франком примірником окремого видання «Поеми…», професор-франкознавець після смерті Івана Яковича здійснив окреме видання в Канаді. Кошти, 1600 доларів, спонсорував український робітник-чорнороб у Канаді Іван Ковалюк. Професор Сушко, даючи нову назву, зробив посторінковий науковий апарат – бібліографію і коментарі, подав доречні документальні ілюстрації (всього 46 репродукцій), карту стародавнього Сходу і халдейську карту світу, й написав до них пояснення, дав назву І–VII розділам (у Франка вони без назви) і написав останній абзац VII розділу та «Закінчення». Текст «Поеми…» відтак закінчувався реченням: «Політика грала значну роль не лише в творенні людських відносин і законів, але також у творенні небесних богів». «Таке втручання у текст справі не зашкодило. З одного боку, для науковців професор подав наукову літературу, що з'явилася після написання «Поеми про сотвореннє сьвіта» 1905 і до 1918 р., а з другого – видання одразу набуло науково-популярного характеру, стало доступнішим і зрозумілішим широкому загалові, хоча й Франко цілком свідомо писав так, аби зміст був зрозумілий гімназійній молоді. Саме вона була адресатом Франкової праці».
Отож, видання українців-емігрантів Олександра Сушка та мецената Івана Ковалюка побачило світ 1918 р. в столиці канадської провінції Манітоба – місті Вінніпезі. Наступне перевидання «Поеми…» було зроблене в Канаді 1984 р. видавцем Славином Яворським, і тільки у 1993 р. за підтримки газети «За вільну Україну» Іван Піснюк перевидав «Сотворення світу» Івана Франка у Львові...
Порівнявши тексти першої «Книги Мойсея» («Буття»), що були перекладами грецькою та українською (переклад Пантелеймона Куліша) мовами, з «гебрейським» (староєврейським) текстом, Франко довів, що переклади мали суттєві помилки. Крім того, історія творення світу, яку начебто Мойсей особисто почув від Бога, фактично скомпонована з окремих частин різними редакторами і зустрічається в більш давніх джерелах. Вчений детально аналізує вавилонську поему про творення світу «Коли вгорі» («Інума Іліш» за Франком), яка дійшла до нас на глиняних табличках у вигляді клинописних текстів, і «зложена, певно, на пару тисячоліть перед написанням Мойсеєвих книг, вона вводить нас у той замерклий світ народних вірувань та оповідань, які принесли з собою гебреї до Палестини…» [9 ].
Висновки Івана Франка підтверджені вивченням творів давнього народу шумерів – етносу, існування якого разом із його надбаннями було відкрито вже після смерті Франка. Літературні пам’ятки шумерів, зокрема міфо-героїчні епоси, поставили під сумнів твердження про Біблію як первісне джерело віри й знання, авторів якого ніби надихав сам Бог. Так, біблійний опис всесвітнього потопу дуже подібний до опису потопу з ассіро-вавилонського «Епосу про Гільгамеша», основою для якого був шумерський «Епос про Зіусудру». І біблійна «Книга Йова» має шумерський взірець, розміщений на шести табличках, знайдених лише у 1954 р. Різниця у віці цих літературних творінь – більш як тисяча років!
У шумерських міфо-героїчних поемах, створених задовго до Біблії, можна зустріти «охоронців-вартових» – «ангелів», натрапити на «Дерево Життя», прочитати про «рай»-«Еден» та про створення людини з глини за подобою богів для служіння їм. На циліндрі для відбивання текстів рубежу ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е. можна побачити сцену, яка вважається ілюстрацією до набагато пізнішої біблійної історії про «спокусу Єви»: тут є священне дерево, бог та жінка, за якою повзе змій. А одна із шумерських поем, дія якої відбувається у раю, дає пояснення, чому Єву створено саме з Адамового ребра, а не з іншого органу його тіла. Справа у тому, що шумерський відповідник слова «ребро» – «ті» означає ще й «давати життя». А «Єва», згідно з біблійними уявленнями, саме й означає «та, що дає життя». Тобто можна побачити гру слів, що є найдавнішою в літературі, і яку запозичила і зберегла біблійна «оповідь про Рай». Та в Біблії ця гра втратила смисловий ефект, стверджує Франко, бо єврейський вираз для означення поняття «ребро», на відміну від шумерського, не має нічого спільного з виразом для означення поняття «та, що дає життя».
Ще у Х1Х ст. Іван Франко писав: «Перечитуючи пильно так звані Мойсеєві і інші гебрайські книги, вчені люди швидко переконалися, що хоч вони являються нам духовими пам’ятками шановної старовини і дуже цікавого народу, який много сот літ перед Христовим різдвом дійшов до поняття одного бога і за віру в нього зумів твердо постояти, признавати їх написання Мойсеєві нема ніякої підстави. … Наша церков, ідучи за оповіданнями жидівських рабинів, стоїть на тім, що ті книги написав сам Мойсей, значить, найперший і наочний свідок усього того, що робилося; те, чого він не бачив (отже, про сотворення та потоп світу, про патріархів і т. ін.), він написав із оповідань самого бога, що являвся йому лицем до лиця» [3, т. 35, с. 271]. «Раз те, що в самих книгах ніде не кажеться, буцімто їх написав Мойсей; навпаки, скрізь у них говориться про Мойсея в третій особі, як про чоловіка постороннього, а в останній книзі оповідається навіть про смерть і похорон Мойсея; значить, сього вже певно не міг написати сам Мойсей» [3, т. 35, с. 271–272]. «Далі в Мойсеєвих книгах говориться, що бог через Мойсея дав жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідається про різні пригоди все видно так, що жиди жиють у пустині як народ кочовий, який мандрує з місця на місце. Тим часом законодавство, яке дає Мойсей під час мандрів пустинею, відноситься зовсім не до кочового, а до осілого народу, майже скрізь у тих законах проводиться думка, що всі жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмові єрусалимському, який був закладений через багато років після… Ось чому вчені люди догадуються, що ті закони не могли бути писані в пустині для кочовників, а мусили бути зложені тоді, коли жиди вже осілися в Палестині, і що невідомі нам законодавці тільки підсунули їх під ім’я Мойсея, щоб надати їм більше поваги.
Але се ще не все. Жидівський народ має ще інші книги, що також належать до святого письма, книги історичні та пророцькі з часів, коли жиди жили в Палестині і мали своїх царів, і свою державу. Отже то цікава річ, що жодна з тих книг нічогісінько не згадує про ті нібито найстарші Мойсеєві книги, які повинні б бути основою всього релігійного та громадського життя: ані жидівські царі Давид, Соломон та їх наступники аж до вавилонської неволі, ані жидівські пророки, такі як Амок, Єремія, Ісайя, нічогісінько не знають про Мойсеєві книги і про Мойсеїв закон. Навпаки, пророки в своїх писаннях голосять віру та науку, в значній мірі противну від тої, яка голоситься в Мойсеєвих книгах: бо коли Мойсеєві книги кладуть величезну вагу на жертви та приноси, то пророки раз у раз говорять, що бог не хоче від людей жертв, бридиться їх приносами, що дим і кров різаних та палених звірів зовсім неприємні йому. Аж пару сот літ пізніше, коли жидівська держава пропала безповоротно, розбита ассірійцями та вавилонцями, і коли останки жидівського народу за дозволом персів вернули з довголітньої (70-літньої) вавилонської неволі назад до Палестини, аж у тих часах, на 500 чи 400 літ перед Христовим різдвом жиди робляться чимось таким, що відповідає Мойсеєвим законам: се вже не народ, а церква; на чолі їх стоїть не король, а архієрей; обік нього стоять не пророки, а книжники (рабини); увесь той люд має лиш один храм у Єрусалимі, зокрема верства людей, розсипаних по всім краю, – левітів – має привілей жити без праці, тільки з жертв і десятин, які вся решта людності мусить приносити для храму. Ті жертви означені та описані масою приписів, які були зовсім невідомі давніше, за самостійного життя жидів, і очевидно не могли бути 700 літ швидше написані Мойсеєм, хоч тепер їх видавано під його іменем.
Маємо ще один дуже важний доказ на те, що так звані Мойсеєві книги в тій формі, як їх читаємо тепер, були списані не Мойсеєм за 1000 літ перед Христом, а жидівськими рабинами та архієреями по повороті жидів із вавилонської неволі. Сей доказ – се мова тих книг» [3, т. 35, с. 273]. « …Святі книги жидів, у тім числі так звані Мойсеєві книги, написані гебрайською мовою, якою говорили жиди тоді, коли мали свою державу, але яку потім, вернувши з вавилонської неволі, звільна забували, замінюючи її так званою халдейською, або арамейською. За часів, коли жив на світі Ісус Христос, стара гебрайська мова була вже мертва; її розуміли, нею писали тільки книжники, рабини, а простий народ говорив по-арамейськи. Книжники не лише розуміли стару гебрайську мову, але пробували й писати нею, хоча, розуміється, не могли іноді встерегтися того, щоб до старої мови не домішати дещо трохи й нової арамейщини. Отже, придивляючись до так званих Мойсеєвих книг, учені язикознавці добачили, що й мова тих книг має декуди домішки такої арамейщини. Якби їх був писав Мойсей у Синайській пустині на 1000 літ перед Христом, то такі домішки були би зовсім неможливі, бо тоді й самої арамейщини ще й на світі не було, бо ся мова виробилася аж пізніше, під вавилонським пануванням.
Але й се ще не все.…В одних оповіданнях бог називається Ягвег, а в інших для означення бога вживається слово Елогім, а се слово єсть число множне від назви Ел. …Ті уступи, де бог називається Ягвег, зведено докупи, і так само ті, де бог називається іменем Елогім; показалося, що одні й другі творять більше-менше цілість, немов дві окремі книги, писані двома окремими авторами. Але… думка, що се були дві окремі книги, з яких черпав той, хто укладав так звані Мойсеєві книги, не справдилася… се не були дві різні книги, написані двома людьми, але радше дві збірки різнорідного матеріалу , записуваного з усних оповідань різними людьми і пізніше зведеного сяк-так в одну цілість»… [3, т. 35, с. 274].
Завантажити книжку "Сотвореннє сьвіта" можна тут.
Коментарі
Дописати коментар